For media professionals
Этот сайт создан для журналистов, которые работают с темой СПИДа. Если вы хотите узнать о ближайших событиях в сфере борьбы со СПИДом, связаться с экспертом или получить его комментарий - вам сюда. Любые пожелания и советы принимаются с благодарностью.
Истории людей ВИЧ+
К нам часто обращаются журналисты за информацией о ВИЧ/СПИДе. И практически каждое обсуждение заканчивается просьбой: "Дайте какую-то историю из жизни! Просто рассказывать о СПИДе - это читателям не интересно". Мы решили собрать на этом сайте как можно больше историй, которыми можно пользоваться при подготовке материалов.
Николай
5 September, 2007 13:29

Коли в житті людини щось трапляється, вона звертається за допомогою чи до Бога, чи до людей, чи ще кудись... Я ніколи не думав, що проблема ВІЛ/СНІДу колись стане актуальною для мене.

Про свій діагноз я дізнався у 1997 році, коли проходив курс лікування від наркоманії у психіатричній лікарні ім. Мальцева. Після ранкової перевірки мене викликав головний лікар відділення до свого кабінету, запропонував присісти, і каже: „ Вітаю у Вас СНІД”. Я настільки був шокований, що не міг вимовити ні слова. Вона мені запропонувала подальше проходження лікування, але не в її відділенні. Мене хотіли перевести до ізолятора, я відмовився.

За власним бажанням виписався з лікарні. Я їхав додому, і з жахом міркував про майбутнє: „Скільки мені залишилось часу..., як бути далі, і взагалі, потрібне мені таке життя чи ні?”. Тоді ще не усвідомлював що треба міняти щось у своєму житті. Я не знав як розповісти про це батькам і своїй дівчині, мені було і страшно і соромно водночас. Доречи, моя дівчина була вагітна і ніколи в житті не вживала наркотиків. Я боявся як за себе, так і за неї. Я був у розпачі, замкнувся у собі, не хотів нікого бачити. Був тільки я і наркотик. В один з вечорів, я наважився побалакати з матір’ю. Коли розповів про свою проблему, мати тихо плакала і за вечір не сказала ні слова. А в ранці сказала, що з цим теж можна жити. Я це розцінив як бажання мене заспокоїти і втішити, а в душі казав собі, що пройде ще небагато часу і я помру. І цим самим позбавлю всіх і себе від страждань. Через кілька днів, до мене додому прийшли працівники санепідемстанції і принесли повідомлення, в якому мені запропонували прийти до Обласної СЕС. Уразі неявки мені погрожували притягти до відповідальності. Я прийшов до СЕС спочатку з батьками а потім і з дівчиною. Де їм розповіли, що мені потрібен окремий посуд, після мене потрібно дезінфікувати ванну хлоркою. Дівчині рекомендували пройти тест на ВІЛ.

Я дуже вдячний Богові за те, що аналіз який здала дівчина показав що вона не інфікована. Після цього ми з нею розсталися. Я остався на одинці з наркотиком, мати хотіла мені допомогти, але я відвертав її допомогу. Так пройшло майже п’ять років. І я знов опинився у психіатричній лікарні, я так заморився вживати наркотики що був згоден на любе лікування, мене положили до ізолятора. Там я і познайомився з хлопцями та дівчатами з Благодійної асоціації „Світло надії”, вони приходили на підтримуючу групу до ізолятора. А на той момент, моральна підтримка була дуже важлива, та необхідна як повітря. Від учасників групи підтримки, я дізнався що є люди з такою ж проблемою які живуть тверезо, і допомагають розібратись з вирішенням деяких проблем таким як я. Мені запропонували після курсу лікування пройти ще й курс психологічної реабілітації від наркотичної залежності, я погодився. І після лікарні я пішов до організації, де пройшов реабілітацію, а головне став учасником групи самодопомоги - „Я+”, на групі ми вирішуємо питання які стосуються з покращенням рівня життя людей живущих з ВІЛ. Я пойняв одну просту істину:-„ Даючи собі можливість жити, даєш можливість жити іншим”. Згодом мені запропонували волонтерську діяльність у проекті „Нові можливості сьогодні” який спрямований на покращення ставлення суспільства до ВІЛ- інфікованих людей, а також покращення їх рівня життя. Фінансується цей проект Всеукраїнською Мережею Людей живущих з ВІЛ, на кошти Глобального Фонду.

Зараз я працюю соціальним працівником, та консультантом з питань ВІЛ/СНІДу у Благодійній асоціації „Світло надії” у тому самому проекті. Дійсно кажуть люди -„Слова з пісні не викинеш”, спілкування з новими людьми, та нова, цікава робота надають нові можливості в моєму житті. Якщо раніше я відчував пустоту навколо себе, то зараз я знаю що я комусь потрібен, до мене звертаються за консультаціями люди які не мають достатньо досвіду життя з ВІЛ. І я намагаюсь їм допомагати в міру своїх можливостей, підвищую мотивацію на відвідування груп самодопомоги де, як правило, їх радо зустрічають. Хто Вас зрозуміє краще, ніж той хто сам знайомий з цією проблемою? Приходьте до нашої організації, звертайтеся до груп самодопомоги, не впадайте у відчай. Знайте, що є люди які зрозуміють Вас і допоможуть.

Саша
4 September, 2007 13:30

Всё началось с развлечения, с глупого детского любопытства. В свои 16 лет я твёрдо знал, что «человек в жизни должен всё испробовать сам». Вот и решил, благо компания была подходящая, попробовать «безопасный», как мне тогда казалось наркотик. А дальше пошло, поехало…

Первые годы всё вроде бы шло нормально, пока не начались столкновения с Законом. Сейчас, когда мне почти 40, я знаю, что почти все наркоманы рано или поздно оказываются в тюрьме. А тогда в самом начале я и представить себе не мог, что за 20 лет наркотик 6 раз загонит меня на скамью подсудимых. Каждый раз, начиная свой очередной «срок», невольно задумывался о том, что бы бросить «наркоту» и начать свою жизнь с чистого листа. «Пройдя половину пути», я потерял многое: семью, друзей, работу, доброе имя…. Осталась только Мать и я со своей нескладной, никому не нужной жизнью. Не помню, сколько раз я ложился в больницы, лечился и опять, спустя какое-то время возвращался к наркотикам. Ощущение было такое, что живу в каком-то туннеле, из которого и выхода-то нет, хотя зыбкая надежда теплилась где-то глубоко внутри: «я смогу, я выберусь, всё будет хорошо».

Всё это рухнуло в один миг – когда я узнал свой диагноз. Тогда для меня слова «ВИЧ» и «смерть» значили одно и тоже. Меня охватило отчаяние и какое-то тупое оцепенение. Я считал себя живым трупом и единственным спасением был мир иллюзий, а их мог дать наркотик. Я не видел уже никакого смысла в том, чтобы расстаться с ним да вообще старался ни о чём не думать.

Не знаю, Бог или Случай, а может всё вместе, свёл меня с человеком, которого я знал раньше, как «матёрого» наркомана (мы не один раз вместе «употребляли»). Больше всего меня поразило то, что он открыто говорил о своём ВИЧ-статусе и при этом оставался весёлым и жизнерадостным. Он рассказал мне о том, что уже не один год живёт трезво и пытается, в силу своих умений и талантов, помогать таким людям как я. Оказалось, что я не один такой «уникальный», что есть и другие люди с похожей судьбой, что есть организация, где можно получить помощь и поддержку. Наверное, мне не удалось бы, впервые в жизни, пройти полный курс реабилитации, если бы я не встретил ребят из «Света надежды». По-разному, в дальнейшем, складывалась моя жизнь, но я всегда знал, что меня здесь ждут и готовы помочь. Я впервые за многие годы почувствовал, что у меня есть друзья.

Сейчас в моей жизни завершился этап очередных испытаний. Прошлое не сразу отпускает нас, и меня тоже догнала моя прошлая жизнь. С тревогой ждал суда и адвокат, которого мы наняли с женой, говорила, что при самом лучшем «раскладе» - 2 года. При моём теперешнем здоровье (учитывая уровень CD и всё остальное) вернуться на нары означало бы почти что смерть. Но в очередной раз случилось чудо. На суд пришли мои друзья из организации, рассказали о том, как я живу сейчас и главное на судью, наверное, повлиял авторитет самой организации. Приговор – штраф 500 грн. Удивил и самого судью, как мне показалось. Но теперь я твёрдо знаю – чудеса в жизни случаются лишь тогда, когда начинаешь жить по совести и помогаешь другим людям, попавшим в беду.